В последнее время в обществе  проявился интерес к истории своей малой родине, своего рода, происхождении фамилии. И это очень здорово. Ведь кому дорого  прошлое - тому не безразлично будущее. Я тоже заинтересовалась как возник мой родной городок Васильевка. История мне показалась интересной и я решила  рассказать ее вам.

Великий Луг –колиска сучасної Василівки

У кожної людини є  найсвятіше місце  в світі – це земля, де вона народилася, де пройшло її дитинство. Для мене таким є козацький край на Запоріжжі в місті Василівка. Дитячі спогади переносять мене в  розпечене під липневим сонцем невелике містечко на березі річки Карачекрак, де повітря насичене ароматом спілих абрикос, а на кожному кроці зустрічається  сива давнина.
Років п’ятдесят тому  посеред тоді широкої річки височіла  величезна могила, яка притягувала дітлахів своєю загадковістю. Ми перепливали на човнах на цей невеликий  клаптик землі, намагалися щось розкопати і в уяві поставали бородаті скіфи, їхні полонянки. Вода та час  робили свою справу і клаптик землі ставав все менший, а могила все нижча, доки зовсім не зникла під водою.
Ось центральний міський парк. Я пам’ятаю, як  ми в дитинстві на цьому місці збирали красиві блискучі кусочки кахлю - залишки від Петропавлівської церкви, яка була збудована ще в 1843 році.
Ближче до  берега Каховського моря височить мур, башти та залишки  замку поміщика Василя Попова – засновника Василівки та найближчих сел. Яких тільки картин не малювала дитяча уява! Ми там шукали підземні ходи, клади,  привидів. Так цікаво було дізнатися хоч щось про людей, які колись будували цей замок, тут жили, закохувалися, страждали, народжували дітей. За своє життя мені вдалося скласти з архівних документів,  літературних джерел, спогадів старих василівців історичну картину заснування та розвитку Василівки і, я думаю, настав час  розповісти  про це.
Перші козацькі зимівники на лівому березі Дніпра на території сучасної Василівки з’явилися на початку  40-х років XVІІІ сторіччя. Історичні документи свідчать, що унікальний  Великий Луг був для козаків лише місцем для полювання та рибальства, а жили вони на високому правому березі Дніпра. Проте  А.Кучеренко та  В. Козирєв в ″ Очерках истории  Васильевки″ наводять  прізвища запорожців, які жили у Великому Лузі і від них походять назви озер, урочищ, балок. Так,  передмістя Запоріжжя Балабино одержало назву від козака Балабана.
Незчисленні природні багатства Великого Лугу робили привабливим його для господарської діяльності козаків. В річках водилося  так багато риби (білуги, сомів, осетрів, севрюги, линів, щуки), що ловити можна було руками. Тваринний світ представляли  олені, вепри, дикі кози, вовки, тарпани, зайці, бобри. Було  багато різної птиці та бджіл. Завдяки вологому мікроклімату пасовища  не вигорали і могли забезпечити худобу кормом  на протязі довгого часу. Все це давало можливість бідним козакам через господарську діяльність на протязі декількох років досягнути матеріального достатку.
Після розгону Запорізької Січі  землі запорізьких козаків почали  роздавати  поміщикам. В 1790 році отримав наділ в 43 тисячі десятин управитель канцелярії  Г. Потьомкіна Василь  Степанович Попов. Частину цього наділу становили колишні татарські землі, про що свідчать назви сіл та річок: Янчекрак, Карачекрак.  Фактично цей рік можна вважати датою заснування Василівки та найближчих сіл Скельки, Маячки та вже  названих Карачекрак і Янчекрак, хоч активна розбудова почалася роком пізніше. З цього часу  починається  і будівництво поміщицького маєтку.
В кінці XV111 сторіччя Василь Степанович позбувся свого місця  управителя Імператорської канцелярії, яке він на той час обіймав і переїздить з Петербургу до Василівки. Поміщик почав інтенсивно заселяти свої землі, переселяючи селян з своїх помість в Чернігівській та Полтавській областях. Він приймав в свої володіння всякий біглий люд: кріпаків, солдат  та ув’язнених, які потім ставали його кріпосними.
Після смерті Василя Степановича Василівка перейшла у спадок  його сину Павлу, який продовжив справу свого батька по освоєнню Таврійських степів та розвитку сіл. Тому до  1837 року в поселеннях Попова уже нараховувалося 3782  душі кріпаків.
Збільшення людських ресурсів, а також розташування Василівки біля переправи через річку Карачекрак сприяло її швидкому територіальному розростанню та економічному розвитку. На початку  дев’ятнадцятого сторіччя у Василівці працювали заводи  по виробництву горілки та цегли. Сільськогосподарський напрямок економіки розвивався  через скотарство, а згодом -  і  зернове господарство.
Коли завдяки спрямованій політиці держави почало розвиватися суконне виробництво у Василівці  стали розводити овець і, як результат, з’явилася  суконна фабрика.
На цей час  Василівське помістя займало територію в 33,6 тисяч десятин і оцінювалося в 27  мільйонів рублів. Особливе місце займав  замок, який був одним ″из самых красивейших строений Екатеринославской и Таврической  губерний″( А.Кучеренко та  В. Козирєв). В помісті постійно працювало  80 чоловік, але основну роботу виконували сезонні робітники.
Павло Васильович Попов мав в своїх володіннях  декілька  тисяч десятин  Великого Лугу, які здавав в аренду  під пасовища. Також здавалася в аренду орна земля, причому за умовою аренди частина її  повинна обов’язково відводитися під пар, ще на одній частині - висіватися кукурудза.
Особливого розквіту набуло помістя з відкриттям  в 1874 році залізної дороги, яка проходить через Василівку. Син Павла Васильовича Василь, який  прийняв спадщину після смерті батька, передав під будівництво дороги чотири тисячі десятин землі та частину фінансів. В результаті була відкрита  залізнична станція ″Попово″, що сприяло значному збільшенні прибутковості господарства. Великі прибутки дозволяли Поповим  утримувати за свій рахунок  земські лікарню та  училище, а також учнів цього училища та своїх стипендіатів.
Зважаючи на той великий вклад, який внесли Попови в  розквіт василівського краю, слід більш детально зупинитися на історії цього знаменитого роду. Степан Олексійович Попов народився в сім’ї священнослужителя. Дата його народження не відома. Пів - століття (1724-1774 роки) він прослужив на різних посадах в Казанській губернській канцелярії. В 1745 році  в сім’ї Попових народився син   Василь Степанович.  Початкову освіту він одержав в казанській школі. На той час в Росії система освіти не дозволяла дворянським дітям одержати  повноцінну освіту: не було вчителів, підручників, програм. Тому знання  російської граматики та французької мови, одержані Василем Степановичем в периферійній Казані, були досить високими. Після закінчення школи юнак поступає на військову службу. Він приймає участь в російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Прекрасне знання канцелярської роботи, вміння чітко викладати зміст документів Василем Степановичем привернуло увагу до його постаті  командуючого другою армією князя В.М. Долгорукого. З цього часу і до самої смерті   князя В.М.Долгорукого на протязі одинадцяти років В.С. Попов був його особистим секретарем. Після смерті В.М. Долгорукого Василь Степанович був взятий на службу до князя Г. Потьомкіна, який був намісником Єкатеринославської губернії.
Сучасники В.С. Попова оцінюють цю особу неоднозначно. Стрімка кар’єра  нікому невідомого провінціального ″вискочки″ викликала подив і злість у представників старої  аристократії. Дворяни його ненавиділи та вважали мало освіченим. Але для сучасників, які з ним працювали  В.С. Попов був взірцем. Адже він без будь якої підтримки, без матеріального статку, тільки завдяки своїм здібностям, титанічній працездатності, наполегливості  зумів зробити кар’єру, про  яку не кожен дворянин міг навіть мріяти. А працювати  В.С. Попов вмів:  крім того, що складав десятки наказав, формулярів та розпоряджень, був ще хорошим організатором. Йому довелося в 1787 році організовувати поїздку Катерини 11 на південь, а це і питання будівництва, і забезпечення провіантом, і транспорт, і  ще безліч дуже важливих справ. Поїздка цариці пройшла успішно, а Василя Степановича було нагороджено орденом  Святого Володимира третього ступеня.
Після смерті Г.О.Потьомкіна в 1791 році В.С.Попов переїжджає в Петербург для виконання своїх обов’язків на посаді статс-секретаря Катерини ІІ. Він був досить впливовою особою при дворі. Імператриця вважала за необхідне  по найважливішим питанням радитися з В.С. Поповим.
Сім’ї Василю Степановичу створити не вдалося, хоч він любив жінок, щедро їх обдаровував. Вони користувалися його щедротами і багато питань вирішувалося дякуючи його протекціям. Також В.С. Попов любив грати в карти, легко програвав значні суми.
При Павлі І  Василь Степанович  продовжував службу в Мануфактур-колегії та працював в  департаменті Сенату. Але при новому імператорі щось не склалося  і він, покинувши державну службу, взявся облаштовувати свої помістя, які були розкидані по всій Росії. Центральним південним помістям стає Василівка, в Криму центром володіння вважається Тавельське, а в Полтавській губернії – Решетилівка. Були ще помістя в Білорусії та в Пермі.
Після вступу на престол Олександра 11 В.С.Попов повертається  на державну службу.
В період французької компанії  йому доручено ревізувати стан  російської армії, від результатів цієї перевірки залежало рішення про подальші воєнні дії. Завдяки професійному виконанню  доручених справ  В.С. Попов швидко просувається  по службі. Він призначається управляючим Провіантським департаментом, членом Державної Ради, вибирається  членом Російської  Академії наук, головою департаменту духовних та громадських справ Державної Ради.
Постійна напруга, праця на межі можливостей на протязі довгих років привели В.С.Попова до повної сліпоти. Він помер у віці 77 років і похований в  Олександро - Невській Лаврі. Не будучи одруженим, він заздалегідь потурбувався про спадкоємців і офіційно визнав  своїми синами двох  позашлюбних дітей. Василівка перейшла в спадщину Павлу.
Павло Васильович розпочав свою службу в  найпрестижніших військах того часу - артилерійській бригаді. В званні прапорщика він приймав участь у Вітчизняній війні 1812 року. За сміливість, кмітливий розум  молодий воїн був  відзначений багатьма нагородами: орденом Володимира 111 ступеня, орденом Святого Георгія  1V ступеня, золотою шпагою з алмазами «За хоробрість» та іншими. Після  війни з французами  служив ад’ютантом у  О. Єрмолова, воював на Кавказі. Там він познайомився з  онукою грузинського царя  Іраклія 11 Оленою Еристави, яка стала його дружиною.
Після відставки за власним бажанням  сім’я Попових переїхала у Василівку. Вони прожили  в помісті вісім щасливих років, а в 1839 році в молодому віці Павло Васильович помирає.  Вдова Олена Олександрівна будує кам’яну Петропавловську церкву, під підлогою якої було поховано тіло чоловіка, а над ним встановлено мармуровий пам’ятник. Згодом там була похована і сама  Олена Олександрівна. Про неї сучасникам нагадує село Еристовка.
Син Попових Василь  переїжджає на постійне проживання в Василівку лише в 1880 році. На протязі одинадцяти років він будує на місці старого поміщицького будинку замок, залишки якого намагаються зберегти сучасники. Довгий час василівці не могли домогтися визнання замку як історично-архітектурної пам’ятки. Спеціалісти вважали, що він не може представляти архітектурну цінність, бо являє собою суміш архітектурних  стилів. Але саме це і  викликає щем у душі кожного, хто дивиться на прекрасні арки, величні башти та стіни сьогодні.
Василь Павлович Попов помер в 1894 році і був похований  в тій же церкві  поряд з батьками. Після  його смерті  помістя перейшло у спадок його сину Юрію Васильовичу Попову, який  дослужився до генеральського чину і все життя прожив в Петербурзі, а в Василівку навідувався дуже рідко. Все управління помістям було доручено управляючому Василю Перовському, брату революціонерки Софії Перовської. Коли мені доводиться бувати на василівському цвинтарі, я зупиняюсь біля облаштованих місцевою владою могил Перовських.
В 1918 році  помістя було конфісковано і в наступні роки в замку намагалися створити сільськогосподарську школу, агрономічний центр, а в голодний 1922 рік тут був дитячий будинок. В 1925 році замок відвідав А.Макаренко з метою створення колонії. Він прийшов до висновку, що замок можна було відремонтувати, проте  колонія А. Макаренко так і не освоїла замок. Замок переходив від одного господаря до другого, а ще частіше зовсім залишався без господаря, тому був повністю пограбований і зруйнований. Довершили справу німці в роки війни.
Сьогодні в уцілілій частині замку розташований краєзнавчий музей, а в будівлях на  його території – дитячий інтернат.
Ось така історія мого краю і як добре, що мої земляки почали не лише цікавитися нею, але і берегти для прийдешніх поколінь. Хай Господь простить тих, котрі під впливом ідеологічної маячні, руйнували  трьохпрестольну Петропавловську  церкву та плюндрували могили людей, які  скільки сил вклали в розбудову Василівського району!